Звернення Алли Зубрицької, Матері загиблого Героя, до громади
Шановна громадо Мирополя!
Я, Алла Зубрицька, мама загиблого Героя, заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення ЗСУ Дмитра Олександровича Зубрицького, котрий загинув, захищаючи нашу багатостраждальну Україну. Звертаюсь до Вас зі словами щирої подяки за підтримку у цей важкий для мене час. Дехто з Вас знає, як то втратити й намагатися бути притомним, дивлячись, як твою дитину у самому розквіті сил та можливостей спускають у темну холодну яму.
Щирий, навіть на війні оптимістичний, відповідальний, комунікабельний, інтелектуальний Діма, як тільки оголосили військовий стан, прийняв рішення йти до лав ЗСУ захищати Україну від русняцької навали... захищати рідну землю... захищати нас. Ми жили у Києві, та за наполегливим проханням Дмитра (2 години на збори й більше 7 годин їзди) доправили його, як ви гадаєте, куди? Ні! Не додому відіспатись після потрясіння від вибухів та виснажливої дороги. Ми приїхали у військкомат, де він одразу став на облік. Одразу його не забрали й він включився у роботу місцевої тероборони. Захисник і Чоловік у повному сенсі цього слова. Через деякий час фронт і ... домовина. Невимовний розпач та біль роздирав наші серця. На мій, мушу зізнатися, подив наш біль торкнувся багатьох сердець нашої громади. У хвилини притомності я дивилася на людей, що стояли, схиливши в повазі до Воїна коліно у центрі міста та його вулицях, на щирі сльози жалю, безпорадності й люті до окупанта. Це вражало й зцілювало, давало сили - ти не одна у своєму горі. Багато хто плакав ридма не соромлячись - від священника до військового. Від матерів до зовсім діток. Отцю Василію просто забракло слів, і я фізично відчувала, як спазм болю душить його горло. То була не хвилина слабкості, то було найщиріше визнання, прийняття до серця чужої рани.
Велика дяка Вам за розділений з нами біль, панове! Особливо хочу подякувати тим, хто опікувався мною і мамою у ці страшні хвилини - лікарям. Дякую, шановні! Без вас, мабуть, в домовину злягла б і я. Велика дяка жіночкам, які і вдома, й на похороні майже чергували біля мене, бо подекуди ні сил, ні здоров'я не вистачало витримати те все. Любі жіночки, деяких я не знаю, але вклоняюсь вам за турботу. Хтось бігав по таблетки, хтось шукав гарячу воду для мене, а хтось турботливо тримав її у сумці, щоб у церкві, по дорозі, на кладовищі була теплою і завжди під рукою. За вчасно подану таблетку, за ті руки, що тримали мене з обох сторін, коли слабкість накривала й було несила йти. На свій сором таки знепритомніла, але чиїсь дбайливі руки підхопили й привели до тями. Виявляється, хтось носив пакетик із ватками змоченими у нашатирі!
Вдячна сердечно тим, хто піклувався й продовжує піклуватися про мене дотепер, а саме Світлані Власюк, Світлані Гайдай, Оксані Гавриловій, Наталії Бугаєць, Наталії Романюк, Людмилі Рудь, Світлані Твардовській, Зінаїді Козак, Жанні Горбань, котра сама мала хвору ногу, але чіпко тримала мене під руку у церкві й слідкувала за станом. А також тим ангелам у людській подобі, імен котрих я не знаю, але їх допомога й підтримка була неоціненною.
Але були й такі, хто скориставшись моєю ситуативною безпорадністю й горем вирішив зробити із похорону мого сина балаган. Дуже дивно те писати, а ще дивніше усвідомлювати, що ВЧИТЕЛЬ може тягати за рукава священника Української православної церкви, виганяючи з двору, а коли я спробувала втрутитись і внести мир, як повинно бути при таких подіях, кидалась і штовхала мене, ображаючи. Не вповні розумію, що було рушійною силою тієї жіночки-вчителя. Може вона сплутала наш двір зі своїм, де може вільно розпоряджатися, може сплутала мого сина зі своїм, бо мала нахабство заявити, що вона сиділа з Дімою увечері, а я тут ніхто, бо мене на той час не було біля домовини. Де їй, сердешній, знати мій стан, коли ночі не спиш і плачеш... ні, виєш від розпачу і несправедливості смерті молодого красеня, у якого життя було розплановано на роки! У перерві тебе годують заспокійливим вкупі з таблетками від тиску, а вдень тримають напоготові пігулки для серця, бо маєш витримати неслабе таке випробування, коли твою дитину, кровиночку, спускають у чорну темну яму назавжди. І ти маєш триматися, маєш витримати все.
Тож на фоні тих подій у мене питання: коли на очах своїх учнів та й села Вчитель так себе поводить, то чому може їх навчити? Зневаги до пам'яті й спокою Воїна, який захищав і її спину теж? Байдужості до чужого болю? Зневагу і якусь тваринну злість до матері загиблого? Штовхати й ображати людину, як таку, - це норма для вчителя? А може це якась релігійна ворожнеча, не приведи Господи? В селі я буваю вкрай рідко, та з якої нагоди я встигла так розлютити пані вчительку просто не розумію.
Гадаю, то була хвилина помутніння розуму у пані й вона, як людина свідома й, по части, притомна, а головне ВІРУЮЧА в бога, яка нанесла мені й пам'яті мого сина образу публічно, так само публічно, та хоч би й тут, на сторінці громади, принесе свої вибачення. Думається мені я заслуговую на них.
Велике…ні! ВЕЛИЧЕЗНЕ прохання до військових: «Панове командуючі, бережіть нашу талановиту молодь, не поспішайте відсилати їх на передову, бо має хтось відновлювати країну не тільки руками (робочих рук у нас, гадаю, вистачить), але й інтелектуально. Хтось має створювати потужну систему захисту, щоб вчасно «закрити» українське небо від окупанта, виводити нові сорти рослин, створювати нові інтернет програми задля стрімкого розвитку промисловості, винайти альтернативні енергоносії та ще багато іншого корисного, так необхідного для процвітання нашої країни. А головне, народжувати талановитих дітей, передаючи їм свій ген творчості, й втілювати свої ідеї заради нашого життя та процвітання нашої України.
Всіх небайдужих, чутливих до чужого болю обіймаю!!
Слава Україні!
